Ось і настали новорічні свята. Буквально напередодні вся країна зібралася за святковим столом і піднімала тости за 2022 рік. Перед громадянами, як завжди, виступив Президент зі своїм щорічним посланням, у якому позначені головні наші здобутки за рік…. Спробуємо і ми підбити підсумки.
Рік, що минув, виявився непростим для нашої країни. Вже майже 8 років ми практично перебуваємо у стані неоголошеної, гібридної війни з передбачувано-агресивним сусідом. І весь рік, що минув, для України пройшов у тривожному очікуванні можливого нападу, географія якого значно розширилася з практично повним включенням Білорусі в орбіту антиукраїнських устремлінь Росії. Не дивно, що саме напередодні новорічних свят засоби масової інформації, в черговий раз, рясніють заголовками про можливе широкомасштабне вторгнення з боку Російської Федерації.
Нинішня загроза, на мій погляд, дещо відрізняється від того, з чим ми стикалися досі. Я кажу про реальність її здійснення. Схоже, що до того, що відбувається зараз, наш супротивник готувався давно. За інформацією наших західних союзників, на кордонах України вкотре зосередилося багатотисячне угруповання російських військ, готова здійснити вторгнення. І в цьому немає жодних сумнівів. Всі дії російської армії зі стратегічного розгортання проти нас давно сплановані та багаторазово відпрацьовані на навчаннях. Про серйозність цих намірів говорить і реакція на них таких країн, як Франція та Німеччина, з лідерами яких президент США Джо Байден проводив консультації напередодні та після його відомої розмови з президентом Росії. Дуже знаково, що країни, які раніше обмежувалися виразом «глибокого занепокоєння», тепер одностайно висловилися за введення у разі прямої агресії РФ проти України «драконівських санкцій» щодо держави-агресора. Схоже, президент США їх переконав. А це означає – продемонстрував незаперечні докази підготовки та реалізації планів агресії.
Україна знову опинилася віч-на-віч із загрозою її існуванню. Ще свіжі у пам’яті відомі статті В.Путіна та Д.Медведєва, в яких ці «історики» повідомили світові про свої претензії не лише на територію нашої країни, а й на сам український народ, який вони визначають як частину російського. При цьому нам – українцям – відмовляють у праві мати свою державність. Але вони забувають про те, що минуле XX століття стало століттям свободи націй, ознаменувалося розпадом колоніальних імперій, утворенням великої кількості нових держав на всіх континентах. Наприклад: варто лише порівняти дві політичні карти тієї ж Європи: 1913-го року та 1928-го. І навіть сам пан Путін здатний побачити на них величезні зміни. А коли лідери сучасної Росії навчалися у школі та сиділи за партою, вони могли спостерігати трансформацію Британської Імперії, розпад колоніальної системи, появу нових держав в Азії та Африці. Нові кордони тоді навіть домальовували олівцями на шкільних картах, так швидко все відбувалося. Дивно було б зараз чути лідерів Відня, Стамбула чи Берліна, які б висунули претензії, відповідно, на колишні території Австро-Угорської, Османської чи Германської імперій, посилаючись на «історичне коріння» та «скріпи», наприклад, австрійців з угорцями, турків з арабами, а німців із танзанійцями…
Але лідери сучасної Росії йдуть далі. Підсумком року у боротьбі з Україною для РФ стало висування фактичного ультиматуму колективному Заходу. У ньому РФ вимагає визнати у себе сферу зовнішньополітичних інтересів на пострадянському просторі, котру вона сама визначила. Україні ж, на думку авторів цих «проектів договорів», відводиться роль васальної території Росії, яка не має права самостійно формувати власну зовнішню та внутрішню політику. Засоби масової інформації вже охрестили цей російський демарш «проектом нової Ялти», маючи на увазі Ялтинські угоди Союзних Держав 1945 року про розподіл сфер впливу в повоєнній Європі. Зрозуміло, ні президент нашого стратегічного союзника США Джо Байден, ні лідери країн-членів НАТО подібних ультиматумів не приймають. І наша країна знову постала на «тривожних радарах» світової політики.
Позиція союзників нам зрозуміла. Але що відбувається у нас? Як ми зустрічаємо цю загрозу, що стала вже постійною?
На жаль, слід констатувати, що в нашому суспільстві немає єдиної думки про те, що відбувається. Як і не було, і досі немає, наприклад, єдиної думки щодо вступу України до НАТО. Політики з телеекранів навперебій ставлять уже риторичним питання: «Чому ми не в НАТО?» Гарне, як то кажуть, питання. Але відповідь на нього, насправді, проста. І річ тут не в «стандартах НАТО», яких нам необхідно досягти і навіть не на рівні корупції в державних установах. Справа у думці суспільства. У країнах – колишніх учасниках Варшавського договору, після краху там комуністичних режимів, не стояло питання, куди їм рухатися. У НАТО! І це був суспільний консенсус. Так само було і у країнах Прибалтики.
У нас до 2014 року підтримка населенням вступу України до НАТО становила менше 30 відсотків. І лише останнім часом вона ледве досягла 50 відсотків, але все ж таки значна частина суспільства продовжує підтримувати позаблоковий статус України. Не було і немає єдності також у політичних еліт. Причому не лише щодо членства в НАТО.
На жаль, серед наших політиків стало нормою заробляти собі електоральні бали на розколі суспільства: на «захід» та «схід», на тих, хто при владі та тих, хто їй опонує. Але ми більше не можемо собі цього дозволити. В умовах геополітичних змін, які вражають світ, перед постійною загрозою вторгнення з боку недоброго сусіда, головне, що необхідно нам зробити – це згуртуватися навколо ідеї захисту нашої країни, не залишити противнику шансів продовжувати вбивати клини в наше суспільство. Для цього представникам нашого політикуму слід піднятися над вузько корпоративними та партійними інтересами та зробити свій внесок у захист державності України. І нехай це буде моїм новорічним побажанням.
Слава Україні!