Капелан 92 ОМБр отець Григорій: «Бажаєш миру – готуйся до війни»

Отець Григорій – капелан 92 ОМБр, священик УАПЦ на лінії вогню. Він знаходиться на стезі душпастерства вже майже три роки.  Його віра не щит і не меч, але рука, що допомагає нашим бійцям цей меч тримати. І опускати на голови ворогів України. Як священик опинився під кулями та снарядами на передовій? Чому причастя, піст та сповідь не мають сенсу на війні? Та як ФСБ доводить до самогубства наших солдат? Читайте у інтерв’ю отця Григорія для insidernews

Отець Григорій, якої духовної допомоги потребують наші бійці у зоні АТО? Чи часто ходять до сповіді? Просять про причастя?

— Немає на війні у тому потреби. Пам’ятаю, як одного разу дав об’яву по радіо про сповідь. Прийшло біля десятка чоловік. З них більшість цивільні. До сповіді, в результаті, пішов тільки один. А причастя узагалі не потрібне на війні. Військова служба, та більше, війна неможлива без матюків. А матюки руйнують наше біополе, несуть негатив. Давати причастя в уста, що вже через хвилину будуть поливати все навкруги брудними словами – вже гріх. Теж стосується і посту. Звісно, зараз Великій піст. Але поститися значить не просто не їсти м’ясо. Піст має в першу чергу бути духовним. Людина має утримуватися від агресії, злих гріховних думок та слів. Без цього утримання від скоромного – просто дієта. На війні, звісно, такий спосіб життя не можливий. Тут потрібно битися з ворогом. Зробити так, щоб наші воїни робили це свідомо і ефективно – ось моя задача.

То чи можна залишитися християнином на війні?

На війні потрібно бути воїном. Коли бій іде на дальніх дистанціях все більш-менш просто. Але коли починаються зіткнення на ближніх можуть бути проблеми. Коли наш боєць чує з кущів російською мовою «Укроп» сдавайся! Бросай оружие!» він має реагувати швидко і рішуче. Були й ті, хто кидав зброю. Їх одразу убивали. Або брали у полон. Часто потім знаходять  їх понівечені тіла. Кожен український солдат має усвідомлювати: він на війні. Від того чи вб’є він ворога зараз залежить не лише його життя, а й майбутнє його Батьківщини, його родини. Якщо ти не готовий убивати ворогів – пиши рапорт. На фронті тобі не місце. Як не місце на війні і Христосу. Він мир і любов. Тут кров.

Багато представників духовенства сповідують іншу точку зору. «Вбивство завжди гріх, мир завжди краще війни…». Ви вважаєте інакше? 

Знаю таких священників. Наприклад представників Московського патріархату. Вони іноді роздають військовим свої молитви, літературу. Там дуже чітко закликають «не проливати невинну кров». Не вбивати сєпарів і російських загарбників. Цікаво, що то й же Московський патріархат освячує на війну військових та «добровольців», що їдуть воювати в Україну. Наша кров для них вже не «невинна». Коли йде війна є лише два варіанти миру: поразка та перемога. Той хто закликає до миру по при усіляку ціну – зрадник, або агент ворожої держави. Це просто. Окремо скажу про протестантів. Від них теж є капелани. Та як священник може бути капеланом, коли він закликає до лише до миру? Це нормально у мирний час, але не на війні. Я вважаю, що таким чином вони просто «набивають» собі паству.

А взагалі скільки зараз у наших військах капеланів? Чи навчають десь на капеланів? І як для вас почався цей шлях?

Я вирішив стати капеланом 14 квітня 2014 року, на Великдень. Я прийшов до бійців святити Паску. І якось одразу зрозумів, що маю робити далі.

Капеланство це нове явище для України. На цей час мені відомо, що Міністерство Оборони дозволило вести цю діяльність 62 священнослужителям у якості експерименту. По два капелани на частину. Я вважаю це замало. Відповідних державних програм немає. І це погано. Бо в умовах «гібридної» війни, де пропаганда та ідеологія займають важливі місця, боротьба йде не лише за висоти і плацдарми, а й за душі. Церква поки ще має якийсь авторитет, якусь невелику довіру (тут отець Григорій помилився: церква лідер рівня довіри серед українців – 63 %) і цим треба користатися. Необхідно зробити все, щоб наш солдат бився сміливо та свідомо. Свідомо, я маю на увазі, щоб він розумів: за що і проти кого він воює. Присяга, дисципліна і відданість Батьківщині – це ті три кита на яких стоїть будь яка армія. Це те, що капелан має донести до бійців.

Стосовно дисципліни. Часто згадують проблему «аватарів», тобто бійців, що зловживають алкоголем. Як ви вирішуєте цю проблему?

Зразу зауважу: зараз це вже не так актуально. Кількість подібних інцидентів зменшилась в чотири рази. І це не стільки заслуга командування, офіцерів та капеланів, як природній процес. На початку воювали здебільшого строковики. Хлопці не завжди розуміли навіщо вони тут? Вони не були готові, умотивовані до війни. Зараз більшість воїнів свідомо роблять свій вибір, приблизно розуміють на що йдуть, що на них чикає. Неприємні випадки трапляються. Я вже одразу бачу чи пила людина на передодні. Розумію, що тут важко. Багато хто випиває не на передовій. Та той хто вживає на бойових позиціях чинить непорядно – він підставляє своїх побратимів. До таких вживають заходи.

Багато людей вважає, що церковні правила не менш суворі аніж армійські. Наприклад вважається, що після війни солдат має пройти певний обряд очищення у церкві. Довго каятися. Це так?

Ні! Немає ніяких чітких правил крім одного: людина має бути щирою у свої вірі. Ну який сенс від покаяння, від сповідей та богослужінь, якщо людина бере у цьому участь не щиро? Якщо насправді не відчуває ні каяття ні потреби ходити в церкву. Душу грішника не врятує страх перед Богом, праведна людина не стане грішною, якщо не відчуває потреби регулярно відвідувати церкву. Звісно є священнослужителі, яким аби кадилом помахати. Заробітчани. Прихід до церкви справа священна і добровільна. Її потрібно усвідомити душею і тілом. Віра це розуміння своєї єдності із всесвітом, Богом. Я пам’ятаю, як один боєць просто захотів полежати у полі під зорями. Поруч, метрів за 700 вже сидять сепари. А він лежить у густій траві і дивиться на зорі. Коли ми говорили з ним, я розумів: він тоді був ближче до Бога ніж більшість прихожан у церкві.

Як ми можемо допомогти нашим бійцям? Молитися за них, чи ще якось?

Найперше потрібно самим бути готовим до війни. За прикладом США та Швейцарії створювати загони територіальної оборони. У кожного чоловіка дома має бути гвинтівка і можливість на протязі півтори години з’явитися до пункту збору і стати до бою. Si vis paecem, para bellum – «Хочешь миру — готуйся до війни». Також державі потрібно приділяти максимальну увагу сім’ям бійців, доки ті на фронті. Від того, як вони себе почувають, як живуть залежить бойовий дух наших вояків. Та й самим дружинам та дітям військових не потрібно забувати де їх чоловіки. Не зраджувати, не розчаровувати – вони ті, за кого воює солдат. Гібридна війна не має жодних правил чи обмежень. Наприклад ФСБ розсилає на номери військових СМС ніби то від дружин: «Я тебе изменила. Я от тебя ухожу». Траплялись випадки суїциду.

Молитися теж потрібно. Якщо християнин – моліться Богу, мусульманин – Аллаху, язичник – Сварогу. Немає значення. Головне передайте свою позитивну енергію.

Цікава точка зору для православного священика. А які у вас відносини з представниками інших конфесій та релігій на фронті?

 Та загалом там це не має особливого значення. У 92 ОМБр є представники різних релігійних поглядів. Мусульман майже не було, лише двох пам’ятаю. Та й то вони не брали участі у бойових діях, були здається на кухні. В нашій бригаді вони рідкість. Інших вистачає. Православні, римо-католики, греко-католики, протестанти, язичники. Останні між іншим чудові воїни. Вони чітко знають, що вони тут роблять. Сміливо б’ються та мають прекрасну дисципліну. Ніколи не бачив, щоб хтось із них напився. Причому, не схоже, щоб їх віра була наслідком «моди» чи ще чогось. Це їх свідомий вибір,який, між іншим, вони нікому не нав’язують. Можливо, вас здивує, що це говорить капелан. Та українське християнство взагалі дуже тісно пов’язане з язичництвом. Ми не те, що прийняли християнство, ми трансформували своє язичництво. Свята, багато обрядів – усе залишилось. І знаєте що? Слава Богу, що це так!