Модернізація українського суспільства проходить в надзвичайно складних умовах. Доля обрекла всіх нас на безкомпромісне протистояння з російською агресією та внутрішніми ворогами (економічною кризою, корупцією, міграційною та демографічною проблемами тощо). Безумовно, наша країна вистоїть. Війна, як показує історія, багато коли виступає каталізатором динамічних та прогресивних змін в суспільстві. Сучасність диктує нам необхідність повної модернізації суспільства, створення передумов до його бурхливого розвитку.
Подальша трансформація суспільства охоплює всі його інституції. Не слід забувати про такий важливий суспільний інститут як церква. Постмайданний період приніс епохальні та навіть революційні зміни у сфері релігійного життя України. 15 грудня 2018 року на Об’єднавчому Соборі була створена автокефальна Православна церква України (ПЦУ), яка виступила правонаступницею древньої Київської митрополії. А вже 6 січня 2019 року в кафедральному соборі Святого Юрія Переможця під час урочистого богослужіння Вселенський Патріарх Варфоломій урочисто оголосив Томос про автокефалію Української Церкви, яка зайняла 15-те місце у Диптиху вселенських православних церков.
Бажання бачити в незалежній країні незалежну церкву було викликано не тільки агресією Росії проти України. Сама релігійна ситуація, яку Україна отримала у спадщину від Радянського Союзу та Російської Імперії, є архаїчною та такою, що не відповідає вимогам часу. Парадоксальність ситуації полягає у тому, що більшість православних громад НЕЗАЛЕЖНОЇ України перебувають у прямій залежності від Руської православної церкви (РПЦ, Московський патріархат), яка виступає одним із драйверів російської шовіністичної імперської доктрини.
Сталін, відновлюючи після тривалої заборони РПЦ, переслідував далеко не «духовні» цілі. Московська патріархія в СРСР перебувала під щільним ковпаком партійної номенклатури та виконувала власні політичні задачі. Більш того, в умовах радянської дійсності Московська патріархія, відповідно до інструкцій Кремля, продовжила виконувати ті ж функції, що і в роки царського режиму. Не випадково, після розпаду СРСР вона легко перетворилася на «духовну скрепу» ідеологічної доктрини «руського миру», адаптувавши на сучасний лад політичну ідею «Москва – третій Рим». Проявом цієї концепції в релігійному курсі РПЦ є саботування нею ініціативи Вселенського (Костянтинопольского) патріархату щодо проведення Всеправославного собору на Криті в 2016 році. В даному випадку Московський патріархат знову публічно намагався заявити, що давно вже не рахується із роллю першого по честі (згідно диптиху помісних православних церков) Вселенського патріархату. Тому всі заяви функціонерів РПЦ щодо намірів Вселенського Патріарха Варфоломія І розколоти світове православ’я є лукавою брехнею.
Так само лукавою брехнею є і заяви щодо політичного характеру отримання Томосу про автокефалію Українською Церкви, або заяви щодо його «невчасності». Бог руками Патріарха Варфоломія І зробив це зараз, в цей час. А з точки зору геополітики та питань міждержавних та міжцерковних стосунків зрозуміло, що Томос був наданий тоді, коли настав для цього слушний час. Після того, як Патріарх Московський Кирило та очільник відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ Митрополит Іларіон зробили все, аби зірвати Критський Всеправославний Собор, а потім рецепцію (прийняття) помісними православними Церквами його рішень, стало зрозуміло, що Москва пішла у наступ з метою повного домінування у світовому православ’ї. Саме тоді Патріарх Варфоломій зрозумів, що настав час дати відсіч наступу Москви на світовому духовному фронті. Саме тоді у справу включилася українська дипломатія, зусиллями якої було вибудовано низку комунікаційних зв’язків по лініям: «Фанар»-«Афон»-«Вашингтон»-«Анкара». Часу не можна було гаяти, адже відносини між Москвою та Костянтинополем могли знову залагодитись, як раз за рахунок інтересів України.
Тому ж, хто каже, що питання власної української Церкви не є важливим, не слід перебувати в ілюзіях та вважати, що релігійна політика РПЦ є більш-менш незалежною. З радикалізацією дій В.Путіна на міжнародній арені та реалізації його імперсько-експансіоністських амбіцій, релігійна політика Московського патріархату більше одержавилася. Більше того, вона стала повністю залежною від Кремля та, наряду з пропагандистськими ЗМІ, стала його вірним ідеологічним сателітом. В основі промов представників РПЦ щодо «захисту православних віруючих», «протистояння з бездуховним Заходом» ховаються відверто експансіоністські та імперські комплекси В. Путіна. Ідеологічне обслуговування Кремля, фактично, призвело до втрати духовного авторитету РПЦ. Зараз вже відверту іронію визивають її священнослужителі, які кроплять святою водою ракети, зброю, забороняють театральні вистави та художні фільми, намагаються впливати на світське та культурне життя тощо. Драматизм ситуації полягає в тому, що духовенство РПЦ не може дати об’єктивну оцінку власним діям в силу внутрішнього конформізму та страху втрати підтримки держави. Резюмуючи сказане, можна дійти висновку, що в сучасному російському православ’ї відтворилася найгірша візантійська риса – тісний релігійно-політичний союз церкви та держави, а фактично – повна залежність РПЦ від керівництва Росії. Як показує історія, держава від союзу з церквою завжди виграє, а церква – ніколи.
Тому створення власної помісної Церкви – велике благо для України. З іншого боку птрібно позбавитися від спокуси побудови власної моделі державної церкви. Православна Церква України має проявити духовну зрілість та стати дійсним моральним авторитетом нації. Питання її протистояння з УПЦ-МП є питанням часу, який грає проти Московського патріархату. На жаль, більшість священнослужителів УПЦ ще перебувають в полоні гундяєвської релігійної пропаганди та ще не можуть тверезо оцінити сакральність повернення українського православ’я в лоно Константинопольської матері-церкви та отримання автокефального статусу саме від матері-церкви.
Отже, Великдень 2019 року є особливим для України. Ми святкуємо його вже у власному українському домі. Настане час, коли всі українці об’єднаються в ньому. Покажемо приклад всьому світу за зробимо це мирно, без розбрату та протистояння.
Богослов Хома Брут
