Третя річниця масового розстрілу і перемоги Майдану, знову змушує повернутись до питання: А за що стояв Майдан? Кого і що переміг і добився Майдан?
Це запитання систематично звучить як від проукраїнсько-налаштованих громадян, так і від тих, хто люто ненавидить Україну і все українське. Якщо перші вимагають виконная тих лозунгів, які проголошувались на Майдані, то останні будь-які негаразди пов’язують з тим же Майданом.
Як відомо, Майдан розпочався 21 листопада 2013 року, коли всі взнали, що у той час, як президент України Віктор Янукович у Відні твердив, що альтернативи європейській інтеграції для України не існує, прем’єр-міністр України Микола Азаров у Києві видав розпорядження щодо призупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію з ЄС. При цьому, Брюссель навіть не був офіційно поінформуваний про рішення призупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію.
Наскільки були узгоджені дії Миколи Азарова з тодішнім президентом, і хто фактично керував державою, а хто озвучував, ми не знаємо. Але складається таке враження, що тодішній президент був лише маріонеткою в руках якоїсь третьої сили. І така третя сила відома – це Російська Федерація.
Слід нагадати, що Угода готувалась декілька років, інтенсивно велись переговори сторін щодо узгоджень певних її положень і була парафована в березні 2012 року. Проте, за рік до цього, під час перебування українського президента в Москві з одноденним візитом, Владімір Путін, який на той час займав посаду прем’єр-міністра Російської Федерації, запропонував Україні вступити до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном.
Коли така пропозиція стала відома в ЕС, заступник Генерального директорату «Європейська політика сусідства» Єврокомісії Хьюг Мінгареллі, виступаючи на засіданні Комітету з питань закордонних справ Європарламенту, повідомив про неможливість для України одночасного вступу до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном і створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з Європейським Союзом. Того ж місяця під час візиту в Київ Володимир Путін в черговий раз заявив, що у разі створення ЗВТ Росія закриє доступ на свій ринок для низки українських товарів. Крім того, прем’єр-міністр РФ наголосив, що завдяки Митному союзу Україна зможе отримати близько 10 мільярдів доларів додаткових надходжень до державного бюджету.
З початку 2012 року розпочався торгівельно-економічний тиск на Україну зі сторони Росії. «Сирна війна», «Шоколадна війна», «Експортна блокада» України Російською Федерацією в цілому призвели до фактичної блокади поставок товарів з України до Росії. Це зараз ми знаємо, що то був один із елементів гібридної війни, яка була розв’язана проти України ще задовно до цих подій побудовою церков Московського патріархату в кожному селі, кожному кварталі міст і містечок. Тоді це не сприймалось як загроза. Виглядало це так начебто Росія намагалась показати Україні залежність від зв’язків з Росією.
Одночасно спостерігалась інтенсифікація інформаційного тиску як на верхівку влади, так і на все населення України. Що теж було елементом «гібридної війни», але більшістю все сприймалось як проста дискусія, без передчуття майбутньої агресії і війни. Різні економісти, політологи висловлювали свої «за» і «проти» того чи іншого вибору. Але проглядалось одне, що не було «третього» вибору. Все сходилось до того, що «або-або».
Слід уяснити, що Угода про асоціацію з ЕС не передбачала і не передбачає вступ до ЕС. Ця Угода є лише дорожньою картою, таким собі планом дій, розрахованим на термін в 10 років. Цей план дій Україна зобов’язувалась виконати для того, щоб навіть не вступити, а лише мати право подати заявку на вступ до Європейського Союзу. Зі сторони Європейського союзу передбачена ж лише методична допомога в імплементації положень Угоди щодо поступового приведення всіх стандартів життя до рівня європейських, в тому числі і стандарти життя. Проте, зважаючи на ті процеси, які проходять і сучасному світі, що глобалізується, і 10 років це занадто оптимістичний термін.
В той же час, Росія пропонувала вступ до Митного союзу і Євразійського союзу без усяких умов і грунтувалась на тих зв’язках, які існували ще з часів Радянського Союзу. Фактично, приєднання України до Митного Союзу і ЄврАзЕС закрило б не лише значну частину розвинутих ринків для країни, а й, головне, доступ до інвестицій, високих технологій, інновацій, розвитку.
Той тиск, який здійснювала Росія на Україну, сприймався, і не безпідставно, як повернення до СРСР у новій формі, де головну роль знову відігравав би Кремль. І все ж, українці у своїй більшості не хотіли повернення до такого собі нового утворення і яке обіцяло великі блага як для України, так і для кожного українця. Які ж причини?
Перш за все це історична пам’ять. Ставлення Москви до українського народу було страшною історією репресій та злочинів всі століття співіснування і за царизму, і за Радянського Союзу. Це була ціленаправлена політика спрямована на ліквідацію відмінностей політичного, економічного, автономного укладу України, політика, направлена на духовну руйнацію культурних відмінностей і історичних традицій українського народу. Відверто нівелювалися культурне та духовне життя України, витруювалися історичні традиції, активно проводилась політика фізичної і культурної асиміляції населення.
Народ України пам’ятає примусове переселення українських козаків цілими полками з рідної землі на Кубань і на Амур для охорони кордонів імперії. Пам’ятає Батурин, коли московським військом було вирізане все населення разом з стариками і дітьми. Пам’ятає Валуєвські і Емські укази, які мали на меті знищення української мови, а всього за весь період співіснування таких циркулярів мовного геноциду було більше півтори сотні. Українці пам’ятають Крути і Київські погроми бандами Маравйова, три голодомори, репресії 30-х років, «піджачників» під час Другої світової війни, табори Воркути, Мордовії, Соловків і лісове урочище Сандармох в Медвеж’єгорському районі Республікі Карелія, де було знищено видатних діячів культури, науки, військовиків, технічну інтелігенцію, священство, які являли цвіт української нації.
Більшість українців не хотіла повертатись в співдружність технологічно і економічно відсталих країн з їх ідеологією Русского міра, яка не набагато відрізняється від нацистської ідеології. Тим більше, що відношення Росії до України і українців не змінилось, про що свідчать наміри політикуму Росії, які ще в кінці 2012 року, задовго до Майдану складали плани щодо українців.
За словами секретаря Ростовського регіонального відділення «Российский Социально-Консервативный Союз» партії «Единая Россия» на круглому столі «Євразийский Союз: утопия или реальность» Антона Бредіхіна, після вступу України в Митний союз необхідно пересилити 7 мільйонів українців до Сибіру для створення «демографічного кордону проти витайського напливу»:
«Буду стислим: базова суть питання полягає в створенні сприятливої основи для міграції (на початку трудової) на територію Північного Сибіру 7 млн українців, в основному з Західної частини країни, на Південь Сибіру — Забайкалля — 3,5 млн кавказців, і дисперсне розселення шляхом перенаправлення міграційних потоків з Центральної Росії в Зауралля 5 млн таджиків і киргизів», — зазначив він.
Пізніше, вже після Майдану, інший політик, Володимир Жиріновський, планку в 7 мільйонів підняв до 15 мільйонів. Інший російський політик, Сергій Марков, пояснив суть «дисперсного розселення», коли «в покинуте село, десь на крайній півночі, поселяють 10 кавказців, 10 українців, 10 таджиків, 10 киргизів. Бригадиром, хоча більш підходе термін «смотрящій», ставлять руського і за два роки там «русская дєрєвня». Ось що очікувало громадян України в Митному союзі: знищення власної ідентифікації.
Не можна сказати, що громадяни України були задоволені своїм життям. Соціальні дослідження показували наростання протестних настроїв, але якраз небажання знову попасти в ярмо Русского міра вивело людей на Майдан.
Коли президент Віктор Янукович 28-29 листопада на самміті «Східного партнерства» у Вільнюсі декларацію про наміри не підписав, мотивуючи своє рішення тим, що хоче продовжити переговори з ЄС лише за участі у них Російської Федерації, стало зрозумілим, що така угода не буде підписана ніколи.
Після того, як в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року при «зачистці» майдану Незалежності під приводом необхідності встановлення новорічної «йолки» «Беркутом» були жорстоко побиті і покалічені декілька десятків студентів і молоді, на майдан вийшли вже десятки і сотні тисяч українців. Тепер вже вимоги протестантів були не тільки щодо європейського вибору, а й питання гідності, питання корупції, достойного життя. Протест став відверто антипрезидентський і антиурядовий. Проте, які б вимоги не заявлялись простантами, головним був протест проти повернення в «совкове» минуле, яким придставлявся для протестантів Митний союз і ЄврАзЕС. І про це свідчать ті плакати, які тримали протестанти:
Майдан — це була народна незгода зі здачею президентом Януковичем і його командою України і її громадян у власність Кремлівської метрополії.
За словами секретаря Ради національної безпеки і оборони Олександра Турчинова, одним із головних завдань, які ставила перед собою Революція Гідності, було не допустити затягування України в Російську імперію:
«Це було питання існування України як демократичної, незалежної держави. Так, через кров, так, через жорстокі випробування, через військові дії, але ми відстояли свою незалежність. Ми вирвали країну з липких щупалець імперського спрута, і немає шляху назад: мости спалені. Тому ми виконали головну вимогу Майдану».
Все інше – було лише похідне в процесі протесту. Власне це і треба усвідомити всім. Проте, попереду ще багато роботи з реформування незалежної і суверенної європейської держави Україна. Світ швидко змінюється. Головне для України – це пристосуватись до цих змін і використовувати їх на свою користь.
Андрій Безуглий, політичний оглядач
