Наше видання ще в липні минулого року зверталось до теми Надії Савченко, вказували на її помилки і, власне, попереджали про наслідки її необдуманих і неузгоджених з позицією України дій. Проте, як виявляється висновки ця «героїня» не зробила. І ці наслідки наступили.
Після її закликів «посміхнутись терористам», «пробудити в терористах українців», заклику до Заходу не надавати Україні допомогу, така собі «героїня» здійснила подальші неадекватні дії: поїздка в логово ворога, Москву, зустріч з ватажками терористичних організацій ЛНР/ДНР в Мінську, заява про здачу Криму в обмін на звільнення окупованого Донбасу, опублікування списків заручників…
В результаті Надію Савченко відкликали з делегації в ПАРЄ, виключили із фракції БЮТ ( проте єж питання: а чи не була це заздалегідь провернута операція ФСБ РФ через Юлю Тимошенко, яка відома тим, що колись уклала згубний для української економіки газовий договір), а 18 січня 2017 року Комітет Верховної Ради з національної безпеки і оборони вирішив рекомендувати розглянути в сесійному залі Верховної Ради проект постанови про виключення Надії Савченко із членів Комітету та вирішив звернутись до генеральної Прокуратури України з проханням дати оцінку відносно того, чи є в діях народного депутата Нідії Савченко порушення закону про боротьбу з тероризмом та чи є в її діях ознаки державної зради. Таке рішення було прийняте після заслуховування інформації від СБУ про неповноважні дії Савченко в рішенні питання про звільнення заручників та публікації їх списків.
Щодо ознак державної зради важко судити, оскільки ми не можемо знати всі деталі і межі допуску цієї особи до державної таємниці, її обізнаності з відомостями, які містять державну таємницю, які конкретно відомості вона могла чи передала ватажкам терористів на зустрічі у Мінську, яку організувало ФСБ Росії, а от щодо перевищення повноважень, то порушення закону вже є фактом.
Стаття 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає обов’язок «…нерозголошення відомостей про технічні прийоми і тактику проведення антитерористичних операцій, а також про склад їх учасників». Стаття 12 забороняє: «втручання в оперативне управління антитерористичною операцією будь-яких осіб незалежно від посади не допускається». А стаття 16 цього закону чітко прописує межі переговорів з терористами: «У ході проведення антитерористичної операції з метою збереження життя та здоров’я людей, матеріальних цінностей, схилення терористів до відмови від протиправних дій, справляння на них стримувального впливу, з’ясування можливості припинення терористичного акту допускається ведення переговорів з терористами.
Ведення переговорів доручається особам, спеціально уповноваженим на те керівником оперативного штабу.
У разі, коли мета переговорів з терористами не може бути досягнута через їх незгоду припинити терористичний акт і реальна загроза життю та здоров’ю людей зберігається, керівник антитерористичної операції має право прийняти рішення про знешкодження терориста (терористів).
У разі очевидної загрози вчинення щодо об’єкта або особи терористичного акту і неможливості усунення цієї загрози іншими законними способами терорист (терористи) може (можуть) бути за вказівкою керівника оперативного штабу знешкоджений (знешкоджені) без попередження». Власне, ми вже звертались до цієї теми, але на той час то був лише словесний намір Савченко порушити закон:
/komu-posmixatis-proponuye-nadiya-savchenko/
Проте, нехай з Саченко розбираються правоохоронні органи. Питання в іншому. 20 лютого виповниться три роки, як Російська Федерація розпочала мілітарну частину гібридної війни проти України. Якщо інформаційні складові цієї війни фактично мали місце з самого першого дня незалежності України, то з початком майдану інтенсивність інформаційних атак значно зросла і їх об’єктами стали всі верстви населення та окремі знакові особи.
Здавалось би, що за таких умов Україна повинна була б сконцентруватись на спротиву інформаційним атакам ворога та розробити систему контрпропаганди, але, як це показує реальність, ефективних заходів не приймається.
Зважаючи на те, що на місцях залишились ті ж самі люди з їх далекими від проукраїнських переконаннями, не є дивними такі результати, що 87% опитаних не вважають порушенням закону Савченко чимось неприйнятним. Зрада України для них не є зрадою. І це сумно. Хоча чому дивуватись?
Це можна показати на прикладі з Постановою Верховної Ради України від 12 травня 2015 року «Про вшанування героїв АТО та вдосконалення національно-патріотичного виховання дітей та молоді» №373-VIII, де п.1 Постанови постановлено «вважати за необхідне надати підтримку на державному рівні заходам з поширення правдивої інформації про обставини збройної агресії Російської Федерації проти України, окупації Криму, підтримку Російською Федерацією збройного конфлікту на Донбасі та намагання дестабілізувати ситуацію в інших регіонах України шляхом підтримки сепаратизму, тероризму, масових заворушень та інформаційних атак». Відповідно до цієї Постанови Прем’єр Міністром України було накладено Резолюцію №21242/1/1-15 від 03.06.2015 року.
Зважаючи на те, що Харків є прифронтовим містом, у місті наявні сепаратистські та колабораціоністські настрої, як нам розумілось, плакатна форма інформація про збройну агресію Російської Федерації, про патріотизм і самопожертву наших воїнів є найшвидшим і в той же час ефективним засобом. Тому ми звернулись до ряду державних структур з проханням забезпечити плакатними матеріалами, які були розроблені випускником Харківської академії дизайну і мистецтв, установи та організації м.Харкова в якості наочного інформаційного засобу про збройну агресію РФ та для спротиву інформаційним атакам ворога.. Відповідь (файл 80) говорить сам за себе:
Відповідь (файл 80) говорить сам за себе:
Якщо Департамент масових комунікацій обласної адміністрації не компетентний, то хто ж тоді? Якщо влада не займається доведенням до населення правдивої інформації про агресію Російської Федерації, про дії терористів на Донбасі, то цю нішу запонює інформація ворога. То ж і не дивно, що 87% опитуваних дії Савченко не ввжають злочином, а відповідно згодні з цим злочином проти держави Україна і правового порядку, який встановлений в Україні законом.
