В той час, як вище керівництво держави здійснило всі необхідні дії для того, щоб довести до світового співтовариства всю суть імперської агресивної політики Російської Федерації і нацистської ідеології Русского міра, зуміло надати докази агресії і спонсорування Російською Федерацією терористичних організацій ДНР/ЛНР, на території України, на місцях і навіть у владних структурах йде тихий саботаж з нейтралізації ворожої пропаганди. То ж не дивно, коли на вулиці Харкова відкрито виходять агенти впливу ворога з плакатами, що вказують не на агресію Російської Федерації, а з лозунгами щодо начеб-то громадянської війни. Навіть на четвертому році війни харків’яни телефонують в прямому ефірі в студії телебачення і звинувачують не Росію у розв’язуванні війни проти України, а саму Україну і владу України. При цьому, оскільки вже не вдається приховати факт участі Росії у спонсорстві терористичних угруповувань на Донбасі, то вже видвигається версія, що війну розпочала не Росія, а Україна, а Росія ввела війська лише під Ілловайськом, як допомогу „молодим республікам ДНР/ЛНР”.
Прояви вандалізму у відношенні до пам’яті загиблих харків’ян, коли на площі Свободи в Харкові групою молодиків було спаплюжено і пошматовано баннер з портретами загиблих українських воїнів, побажання смерті пораненим воїнам, що проходять лікування та реабілітацію в Харківському військовому госпіталю від учнів одного з навчальних закладів міста Харкова, підпал волонтерського намету „Все для перемоги” на головній площі Харкова, зухвалий напад на українську церкву — є свідченнями того, що в умовах війни не всі засоби використовуються владою для того, щоб довести до кожного правдиву інформацію про події в Криму і на Донбасі. Через це частина харків’ян, власне як і в інших областях України, сприймають події Майдану, в Криму і на Донбасі в руслі тієї пропаганди, яку проводить ворог, Російська Федерація. Як нам вбачається, причинами такого стану є свідомий саботаж у поданні правдивої інформації про збройну агресію та специфіку гібридної війни, яку розв’язала Російська Федерація проти України.
В чому суть саботажу? Для того, щоб зрозуміти суть, потрібно виходити із специфіки розв’язаної гібридної війни. Власне, поняття „гібридна війна” не нове, але прогрес в комунікативній сфері сьогодні дозволяє використовувати всі її елементи в найбільш повній мірі, що і здійснюється Росією. За деякими оцінками 4/5 активності гібридної війни припадає на економічні, репутаційні, смислові та різні види інформаційних атак і лише 1/5 – це мілітарна частина. Тому, протидія і нейтралізація витончених інформаційних атак ворога – необхідна складова збереження суверенітету і територіальної цілісності України.
Росія використовує колосальні кошти на пропаганду, направлену на виправдання своїх дій і „очорнення” об’єкта своїх атак, варіюючи термінами „фашисти”, „нацисти”, „хунта”, „переворот”, каратєлі”. При цьому не гребуючи відвертою брехнею. В той же час, контрпропаганда, як показує практика, реагує на інформаційну реальність, яка вже донесена до певної цільової аудиторії, із запізненням. За словами британського військового аналітика Р.Торнтона, „Російський інформаційний продукт розрахований на вплив на розум. Однак ті, на кого впливають, повинні бути відповідно підготовленими”. Хоча і з запізненням, об’єкт інформаційних атак повинен діяти, надавати спротив. У нашому випадку, враховуючи всі обставини тривалого знаходження України під впливом кремлівської ідеології, ефективним спротивом інформаційними атакам ворога є правдива інформація про агресію російської Федерації. Якщо ж такий спротив певними органами чи посадовими особами не здійснюється навіть тоді, коли є на це нормативний документ чи рекомендація, а в умовах війни і рекомендація має зобов’язувати, то це можна розглядати як саботаж.
Прикладом такого саботажу є хід виконання Постанови Верховної Ради „Про вшанування героїв АТО та вдосконалення національно-патріотичного виховання дітей і молоді” від 12 травня 2015 року №373-VIII з резолюцією Віце-прем’єр-міністра України Вячеслава Кириленка від 23.06.20015 р. №21242/4/1-15 „забезпечити виконання резолюції Прем’єр-міністра України від 3 червня 2015 р. №21242/1/1-15 у повному обсязі”. Сама ж Резолюція Прем’єр-міністра України передбачала керівникам міністерств та головам обласних держадміністрацій „відповідно до компетенції вжити заходів щодо реалізації рекомендацій Верховної Ради України”. Тобто, Постанова ВР України має ознаки імперативного характеру.
Дана Постанова була прийнята з метою протидії російській пропаганді і нейтралізації фейковим інформаційним атакам ворога шляхом „… поширення правдивої інформації про обставини збройної агресії Російської Федерації проти України, окупації Криму, підтримку РФ збройного конфлікту на Донбасі та намагання дестабілізувати ситуацію в інших регіонах України шляхом підтримки сепаратизму, тероризму, масових заворушень та інформаційних атак”. З цією метою п.2,3 Постанови передбачено Кабінету міністрів України, безпековим і правоохоронним органам, місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування спільно з компетентними органами на місцях організувати і сприяти системному збиранню, обліку та зберіганню доказів Російської агресії (зразків військової техніки, зброї, боєприпасів, обладнання, амуніції, документів, фото- та відеоматеріалів тощо), оновленню експозицій музеїв та заповідників відповідних профілів, кімнат бойової слави, тобто, організувати стаціонарні та передвижні виставки доказів агресії російської Федерації проти України.
Зважаючи на рекомендації Постанови та нагальність протидії інформаційним атакам ворога представники Харківського Євромайдану в 2015 році відвідали Комунальний заклад „Харківський історичний музей ім.М.Ф.Сумцова” Харківської обласної ради, де ще з березня 2015 року на основі зібраних співробітниками музею музейних предметів працює виставка „АТО і Харківщина”. Експозиція функціонувала, але жодного музейного предмету, який би вказував на збройну агресію Російської Федерації експозиція не мала, як і не відповідала на питання: „З ким воюють українські воїни та хто їх вбиває і калічить?”
Іменно ці питання і були задані керівництву музею декількома запитами протягом майже двох років листування. Підсумовуючи всю інформацію, яку надавало керівництво музейного закладу, позиція керівництва музею полягає у наступному:
Комунальний заклад „Харківський історичний музей ім М.Ф.Сумцова” Харківської обласної ради „…згідно положень Постанови (зразки військової техніки, зброя, боєприпаси, обладнання, амуніція, документи, фото- та відеоматеріали тощо) для представлення в музейних експозиціях, пересувних та стаціонарних виставках Кабінетом міністрів України спільно з Радою національної безпеки і оборони України, Службою безпеки України та Генеральною прокуратурою України музею не передавалися (лист від 07.12.2015р.№352)”. Але ж є ще пункт 3 Постанови, де визначено і органи місцевого самоврядування, якому підпорядковується цей музейний заклад. Крім того, музей не є пасивним спостерігачем подій, а й сам повинен проявляти ініціативу у пошуку музейних предметів, тематика яких визначається методичними радами, які створюються безпосередньо при музеях.
Листом від 22.12.2015 р. №377 керівництво закладу роз’яснило, що „Комунальний заклад „Харківський історичний музей ім М.Ф.Сумцова” Харківської обласної ради не є органом державної влади, він не може надати підтримку на державному рівні заходам з поширення правдивої інформації про обставини збройної агресії РФ проти України…” Також, музей „…не є суб’єктом права, яким відповідно до положень вказаної Постанови Верховної Ради України рекомендовано організувати системне збирання, облік та зберігання доказів російської агресії”. Також, посилаючись на Закон України „Про музеї та музейну справу”, керівництво музею повідомило, що „музейним закладам не надано повноважень щодо ведення розслідувань або пошуку доказової бази щодо кримінальних злочинів, в тому числі пошуку доказів агресії російської Федерації проти України”.
Власне, а хіба слово „спільно” в тексті Постанови можна тлумачити якось по-іншому? Хіба мова йде про те, щоб музей займався оперативно-розшуковою діяльністю? Мова йшла про те, щоб музейний заклад розмістив доступні для пересічного громадянина музейні матеріали, які містять в собі інформацію про збройну агресію Російської Федерації проти України та спонсорування терористичних організацій ДНР/ЛНР. Тим більше, що навіть в інтернеті в загальному доступі достатньо фото- і відеоматеріалів на цю тему і які вже послужили доказами в міжнародних судах.
Закон України „Про музеї та музейну справу” жодним чином не регламентує експозиційну діяльність і залишає вирішення тематики і змісту експозиції самим музеям з їх науково-методичними радами. Сама ж діяльність науково-методичних рад музеїв регламентується положеннями, які створюються та приймаються самими музеями. Тому, посилатись на когось і щось керівництву музею не слід.
Цікавим є і лист від 09.03.2016 р. №87 на адресу голови Харківської обласної ради, в якому вказується, що експозиція „…працює у експозиційній залі на 3-му поверсі… щодня, крам понеділка з 9-30 до 17-00 години і користується увагою відвідувачів”.
Проте, кожного разу, при відвідування музею, зал був закритим на ключ і тільки на вимогу ставав доступним для відвідувачів. Більше того, нещодавно активісти Харківського Євромайдану при відвідуванні музею, а саме експозиції „АТО і Харківщина”, виявили, що сама експозиція знову ж таки закрита на ключ, а в невеликому рекламному проспекті, який роздавали у вестибюлі приміщення музею, було вказано, що виставка „АТО і Харківщина” доступна для відвідувачів лише о 12-00, 14-00 та 16-00 та й то за умови, якщо збереться не менше 20 бажаючих її оглянути. Тобто, фактично, ця експозиція є недоступною для більшості відвідувачів музею, які прийдуть „невчасно” або не зберуться у потрібній кількості.
Лише після ряду звернень до керівництва музейного закладу з проханням проявити ініціативу в пошуку музейних предметів, які несуть в собі інформацію про збройну агресію Російської Федерації, керівництво музею, як воно повідомило листом від 08.09.2016 р.№276, начебто звернулось до Управління служби безпеки України в Харківській області (вих. №118 від 28.03.2016р.) та Прокуратури Харківської області (вих.117 від 28.03.2016р.), як розуміється, з проханням надати докази збройної агресії Російської Федерації проти України. На жаль зміст цих запитів нам невідомий, оскільки в них, зі слів директора музейного закладу, міститься чи то службова, чи то державна таємниця. Цим же листом повідомляється, що „…зазначені матеріали відповідними державними органами до музею передані не були”. Невідомо і те, як взагалі відреагували в СБУ і Прокуратурі Харківської області на запит музейного закладу, якщо такі запити взагалі були.
Також керівництво музейного закладу посилається на те, що в експозиції представлено ряд документів, як то копії звернення Верховної Ради України до ряду міжнародних безпекових організацій, парламентів держав світу, рішення Харківської обласної та міської рад, про приєднання до звернень і заяв, але вони не є наочними для сприйняття відвідувачам. З таким же успіхом можна було не виставляти велосипед „Україна” Харківського велозаводу та мотоцикл „Чизет” у сусідньому залі, а виставити папірець з інформацією про велосипед і завод та власника мотоцикла, очевидно знакового для Харкова. Крім того, в Україні агентами впливу ворога проводиться політика відокремлення влади від народу, як це ми можемо спостерігати на телевізійних каналах INTER і NewsOne, а тому такі документи не сприймаються окремими відвідувачами виставки.
Також, керівник музею посилається на те, що в залі розміщено інформаційний плакат „Топ-10 фактів російської присутності на Донбасі”. Проте, цей плакат спочатку три місяці під різними приводами відмовлялись розміщати в експозиції. Потім, за наполяганням членів коордради Харківського Євромайдану і радників голови Харківської ОДА, розмістили, але в лютому 2017 року, після проведення реекспозиції, знову вилучили мотивуючи вилучення тим, що для нього не знайшлось місця. Якась незавершеність відчувається в експозиції, коли виставлені речі загиблих воїнів Збройних сил, проте інші музейні предмети не відповідають на питання: „Хто вбив цих воїнів?” Виникають питання і від відвідувачів виставки: „А з ким воюють українські воїни?” На ці питання наочної, ясної і конкретної відповіді експозиція не дає.
Які висновки? Головний висновок — це те, що має місце умисне замовчування фактів про збройну агресію Російської Федерації проти України та нейтралізація спротиву інформаційним атакам ворога шляхом ухилення під різними приводами від виконання документів, які приймаються на вищому рівні.
Які мотиви? Мотиви витікають із характеру і специфіки гібридної агресії, яку розв’язала Російська Федерація проти України. Особливістю сучасної гібридної війни є те, що в умовах доступності до інформаційних каналів, як то телебачення та соціальні мережі інтернету, значення інформаційної складової складає суттєву частку немілітарної активності агресора. При цьому, не менш важливим елементом інформаційної війни на території об’єкту агресії є підрив якості інформаційної протидії аж до повної нейтралізації спротиву через своїх агентів впливу.
Як відомо, Російська Федерація представляє події в Криму — як вільне волевиявлення так званих кримчан (очевидно це така ж „новая общность людєй”, як і „русскіє” в ідології Русского міра). Події на Донбасі – як громадянську війну. Ефективним спротивом цим атакам ворога може бути правдива інформація про збройну агресію Російської Федерації проти України, що і передбачалось Постановою Верховної Ради України „Про вшанування героїв АТО та вдосконалення національно-патріотичного виховання дітей і молоді” від 12 травня 2015 року №373-VIII. Проте, на місцях ця Постанова під різними приводами не виконується у повній мірі. Прикладом такого замовчування чи нейтралізації спротиву інформаційним атакам ворога є діяльність або бездіяльність керівництва Комунального закладу „Харківський історичний музей ім.М.Ф.Сумцова” Харківської обласної ради. Робити висновок, що керівництво музею є агентами впливу ворога, ми не будемо. Цілком можливо, що вони мають „іноє мнєніє” і чекають повної окупації України з тим, щоб виправдатись перед окупантом: „А ми што, а ми нічєво… Старалісь прєпятствовать как маглі…” Проте, давати правову оцінку їх діям не в нашій компетенції.
Андрій Безуглий
