“Глобальні зміни”, “реформи”, “демократичні перетворення”, “розвиток громадського суспільства”, “Європейські цінності”… Усі ці терміни означають на ділі дуже просту річ: “поводьте себе по-людськи, поважайте себе, свою Батьківщину та будьте активними — тоді житимемо як у Європі”. А оскільки “всі ми родом з дитинства”, як писав Антуан де Сент-Екзюпері, те людське та порядне, що має стати фундаментом майбутнього, закладається в школі. Так само, як і розуміння того, яким має бути суспільна роль громадянина у майбутньому України. Про це йшлося на дискусії “Громадянська освіта — ключовий вектор демократизації України», що пройшла сьогодні в Харківському медіа-центрі “Накипіло”.
Захід ініціювали члени ГО Аналітичний центр “Обсерваторія демократії” (АЦОД). Ця новостворена організація ставить на меті прискорити розвиток громадської самосвідомості українців та демократії в Україні. Одним із головних напрямків своєї діяльності АЦОД вбачає впровадження цих ініціатив у шкільному навчанні.
— Війна на сході стала можлива тому, що подібні ініціативи не впроваджувалися раніше. Харківський регіон досить “комунізований”. Багато людей тут живуть із “тугою за радянськими часами”. Причому, навіть ті, хто їх не застав. Ця ситуація була ще важчою у районах ОРДЛО. За статистикою, 65% молоді з Донецької та Луганської областей ніколи не виїздили за межі свого регіону, — говорить голова АЦОД, Вікторія Шевчук.
Насправді громадянську освіту намагалися впроваджувати в Україні в середині 90-х. Тисячі (!) українських педагогів брали участь у тренінгах та їздили для обміну досвідом до країн ЄС та США. Але ця прогресивна практика розбилася на друзки об українські реалії. Один з учасників дискусії навів приклад. Коли його дитина почала аргументувати свою позицію перед вчителем з боку законодавства, то почула у відповідь “З вовками жити — по-вовчому вити”. Радянська традиція, тобто пристосування до різних обставин помножена на кризовий відчай 90-х на сьогодні дає жахливі плоди. Але як із цим боротися? Як навчити “майбутніх дорослих” жити у цивілізованому правовому суспільстві, коли вони самі його не бачили?
— Ми можемо впливати на батьків через виховання дітей. Потрібно впроваджувати громадське навчання, у інклюзивній формі, ще з початкових класів. Привчати дітей відстоювати свої права, знати свої обов’язки. Є дуже успішні приклади за кордоном, — пропонує один з учасників дискусії.
Та проблема в тому, що свідомість більшості сучасних вчителів — теж продукт “радянізованого” суспільства…
— Є й ті вчителі, не лише серед молодих, що розуміють: громадянське виховання необхідне як і громадянське суспільство в цілому. І вони діють. Але зараз це не більшість. У харківських школах квітне “махровий” сепаратизм. І про це потрібно говорити. Можливо, СБУ не завадило би звернути на це увагу. Найближчим часом ми плануємо провадити серію тренінгів та семінарів для переселенців з ОРДЛО. Для дітей та батьків. Вірю, нам вдасться, щось змінити в їх світогляді, — запевняє експерт АЦДО та викладач політології харківського вищого закладу, Світлана Топалова, — Але, що до вчителів, потрібно “ламати через коліно”. На жаль, дуже часто, наш вчитель розуміє тільки страх, — визнає з сумом вона.
Учасники дискуссії, освічені та ерудовані люди, обговорювали проблему так само ерудовано та освічено. Але чомусь ніхто не згадав про мистецтво. Та про патріотизм.
Депутат, що бажає добра своєму народу — не буде красти з бюджету. Військовий, що асоціює себе зі своєю Батьківщиною, ніколи не присягне ворогу після анексії одного з регіонів країни. Людина, що поважає свою Батьківщину, поважатиме й себе. І до цього не примусить жоден закон чи указ. Цьому не навчить жоден вчитель, окрім вчителів мистецьких дисциплін. Патріотизм починається не з усвідомлення, а з почуттів. Повага до себе та оточуючих також. Саме мистецтво — літературне, музичне, художнє, і є тим провідником почуттів, що знаходить доріжку до дитячих сердець значно частіше, ніж сухі тексти законів. Можливо, тим хто хоче змінити цінності нашого суспільства, слід згадати про це?
