Велике інтерв’ю з заступником керівника штабу керівника Центрального штабу політичної партії “Національний корпус” та екс-начштабу полку «Азов» Владиславом Соболевським — це в першу чергу перелік «фасадних» ідей сучасного націоналіста. Того, хто в 2014 році мав однозначну відповідь «так» на питання «йти на війну, чи ні». Інтерв’ю велике, тому зараз — тільки перша частина, де Владислав торкається подій Майдану 2013-2014 рр., та війни на Донбасі. У другій частині він відповість на питання щодо сьогодення: політичного становища України.
З якої точки ти можеш розпочати свою історію? Чи можна сказати, що у тебе було життя до війни й почалося нове життя на війні та вже після війни?
Вірним вважаю починати свою історію життя з того, що я киянин. Я вважаю великою вдачею те, що я родом зі славетного міста. Будь-яка історія мого життя зав’язана на тому, що я киянин та українець. Чи стала війна для мене Рубіконом, після якого життя вже не є таким, як завжди? Так. Війна поставила все на свої місця. Від найголовніших цінностей, деякі з яких довелося переосмислити, до оцінки власного життєвого шляху. Від початку війни й до тепер, саме війна є головним критерієм оцінки для будь-чого. Людина, або факт з її життя, чи віха в історії України, наприклад.
До речі, те, що в Україні зараз війна, теж вважаю певним шансом для всієї нації, з яким вона розпочинає своє нове життя.
Де ти навчався? Хто за фахом? Чи працював за професією?
Навчався в НПУ імені Драгоманова, за фахом вчитель та психолог. Але основною школою стала війна і служба, де знання з універу використав на користь справі. За професію ніколи не працював, за виключенням педагогічної практики в школах Києва. Проте усі знання, здобуті в університеті, допомагають мені і в спілкуванні з людьми, і допомагали на війні.
Чи вірно сказати, що деякі риси твого характеру родом із субкультури ультрас?
Основні риси — все ж таки від батьків. А вже після цього певні риси я увібрав разом з фанатизмом. З фанатських цінностей, таких як вірність, авантюризм, антисистемність (в позитивному розумінні цього терміну), вийшли деякі риси мого характеру.
Мій шлях у фанатському русі зараз переоцінюється мною. Найголовніша цінність, яку я ввібрав у фанатському середовищі – це права культура. Ідея націоналізму, любові не просто до країни та символіки, а й до більш глибоких категорій, які не видно іноді широкому загалу. Ну і звісно ж, певний потяг до авантюризму. Це те, що є цінністю для фаната.
Що ти знаходив для себе в навколофутболі?
Досі сам для себе не можу відповісти на це питання. Треба пам’ятати, що навколофутбол сьогодні й навколофутбол до війни – це абсолютно два різних рухи й дві різні спільноти людей. Для мене, навколофутбол – це те, що було до війни. Тоді притягувало те, що це був рух однодумців, які не сиділи на місці. Окрема субкультура – це також цінність. Музика, подорожі, пригоди, підтримка «Динамо» Київ. Це все вартувало того, щоб витрачати на це час.
Ну і насправді довоєнний навколофутбол — це дещо, що виштовхує тебе за рамки рутини. Зараз для того, щоб розуміти чим живе Україна, треба бути «на нулі», служити й воювати, і тоді ти реально, без прикрас, побачиш, чим живе твоя держава. До війни таку можливість давав фанатський рух. Це люди з загостреним відчуттям справедливості. Проблеми й звершення, зародки активізму, і саме відношення до власного часу та до навколишнього середовища, формували правильний світогляд.
Присутність в суспільстві фанатів була абсолютно не потрібною для таких людей, як Янукович. Ультрас стали стрижнем протестного руху, що визрівав у 2012-2013 роках. Кожен, хто перебував у ті роки в фанатському, націоналістичному рухах, пам’ятають, що повітря можна було різати ножем. Відчуття напруги, відчуття того, що ситуація в країні має розродитися у щось більше – це переживали всі. Постійно щось траплялося, і люди чекали остаточного сигналу. Ув’язнення активістів Патріоту України, Мазурок, Врадіївка, Запорожець, васильківські терористи. Такі історії виступали тригерами, але вистрілило побиття студентів. Ось, як матір виношує дитину, так й країна виношувала протест й революцію. Усе, що згодом відбулося, воно не здійнялося з нічого. Воно все визріло.
Коли ти вирішив піти на Майдан і чому?
Усі ми розуміли, що необхідно готуватися до чогось більшого, аніж просто участь в протестних мітингах, акціях, і т.д. Перший день, коли я потрапив на Майдан – це був день після побиття студентів беркутівцями. 1 грудня 2013 року. І через день, на Банковій ми долучилися до наймоднішого свята свободи. Тобто, початку Революції Гідності. Чому? Це просте питання. Я тоді вважав себе правим, вважаю і зараз. Потурбуватися про майбутнє власних дітей, яким не побажаєш жити в державі з Януковичем та «Сім’єю».
Ще до першого вбивства на Майдані, влаштовували тітуханське сафарі. Як відомо, тітушок звозили з регіонів, селили в готелях, а потім звозили на Майдан. Одного разу працівники готелю злили нам місце перебування тітуханів з Полтавщини. До них приїхали нелюб’язні кияни, повитягали їх з кімнат та провели з ними виховні співбесіди. Усі ті полтавці говорили, що вони там за гроші та звичайно ж не за ідею.
Коли саме для тебе, як учасника Революції Гідності, стало зрозуміло, що назад дороги нема? Майдан має перемогти інакше…
Я думаю, вбивство Жизневського і диктаторські закони. Стало зрозуміло, що можна вже не ховатися, що всі вже переписані, що мусора, аналізуючи, хто є кістяком всього руху опору (а я досі вважаю, що це були фанати), почали діставати списки «неблагонадійних елементів», і тоді стало зрозуміло, що ніхто не сховається.
Така думка остаточно затвердилася 18 лютого. Мирний наступ, який відбувся, був абсолютною ахінеєю від політтехнологів, котрі не розуміли на що здатен народ, котрий вони повели за собою, не розуміли куди вони їх ведуть. 18 лютого – за цю дату мали б відповісти певні політики перед українцями. Мирний наступ став абсолютною точкою неповернення. Тоді була купа трупів, повний хаос створений міліцією. Я тоді радів, що вдалося вивести вцілілими хлопців з центру. На ніч ми вже повернулися назад обороняти Майдан, але з зовсім іншим відчуттям реальності.
День коли ти вирішив йти на війну? Як ти про це повідомив близьким?
Вирішив йти на війну побачивши відео «Воины света» з корабля «Гетьман Сагайдачний». Моряки на носі корабля під музику гурту Ляпіс Трубєцкой танцювали та голосно співали. Саме відчуття того, що ось агресія Росії, ось вони захоплюють Крим, вже вимагало певних активних дій, але ані держава не пропонувала, ані сам фанатський рух не міг реалізувати свій обов’язок обороняти Україну. Я, насправді, теж не розумів, як, не маючи ні зброї, ні навичок, їхати рятувати Крим або вже потім, починаючи з квітня їхати на Донбас. Коли повідомив рідним, то вразила спокійна реакція мами. Можливо це радянське виховання, коли усі чоловіки мали певне відношення до армії, або просто правильне сприйняття ситуації, але ніяких емоційних моментів не було. Друзі загалом не сприйняли звичайно ж, тобто загал не підтримав. Ніхто зі мною не поїхав з того оточення в якому я перебував, в тому числі й з навколофутбольного колективу.
Чому саме «Азов»? Це пов’язано якось з навколофутболом?
«Азов» на момент травня 2014 року можливо навіть не так був відомий, як той же «Донбас», котрий мав широку рекламну кампанію та досить активно говорив про себе в соцмережах. Але йшов я туди, бо знав людей, з якими йду. Невеликий колектив, буквально 10 осіб, вони були безпосередньо з навколофутболу, і я долучився до них.
Хочу передати в цьому місці інтерв’ю привіт всім, хто допомагав, збирав нас на війну, і спасибі людям, які просто поповнювали телефон та тим, хто купував нам взуття і тактичне спорядження, зменшивши наші шанси залишитися на Донбасі або перевести нашу прогулянку по Донбасу у вічну подорож. Коли приїхали та трохи освоїлися в батальйоні, реально побачили картину всього фанатського руху України. Кістяк батальйону складався, як з представників фанатського руху, так і з представників декількох націоналістичних організацій.
Коли ти звик до того, що ти на війні і ти борониш свою батьківщину?
Мабуть, тоді, коли зрозумів, що це не на два тижні. Знову ж таки, ми часто забуваємо про те, що ми думаємо, що відчуваємо в конкретну хвилину часу. На ці почуття накладаються інші і ми їх втрачаємо. Я добре пам’ятаю, що ми їхали на війну буквально на декілька тижнів. Звільнити міста, при цьому не втративши життя, і повернутися до мирного життя. Я думаю, що не тільки я так думав тоді. Звик до відчуття того, що я на війні, десь восени. Після закінчення активної фази та після першої відпустки додому, яка відбулася у вересні 2014 року. Я зрозумів, що це надовго і це того вартує. Окреме відчуття того, що треба продовжувати, закріпили втрати. Всі побратими, які не повернулися з поля бою — це люди, які досі втримують нас від думки, що вже можна закінчувати.
Найвизначальніша військова операція полку «Азов» особисто для тебе?
Я б назвав насправді не операцію полку, а операцію батальйону «Азов». Для мене найвизначнішою є операцію по звільненню Маріуполя. Це найвдаліша операція, як на мене у 2014 році, бо ми не зазнали великих втрат, лише один важко поранений солдат. Місто було звільнене одним ударом і могло в той же день повернутися до спокійного життя.
Що ти відкрив в собі нового, перебуваючи на війні?
Що це для мене природне середовище. Ніколи б не подумав, що настільки спокійно й природно почуватимуся на війні. Всі люди, які не знають й не розуміють, що таке війна, військова служба – пам’ятайте, що всі ваші предки служили, воювали та перемагали ворога. Тому для чоловіка є природнім знаходитися на війні, але це не очевидно. Ви можете це побачити лише, коли вперше пірнете у вир подій.
Чи багато друзів не зрозуміло твій від’їзд на війну? Як багато з них відсіялося через це? І як багато справжніх друзів ти зустрів саме в полку?
Частина людей намагалися вказати, що я не маю військового досвіду і йти воювати мають ті, хто служив. Я не погодився з цією думкою, бо воювати за свою країну має кожен. Не залежно від того чи маєш поганий зір, чи не маєш досвіду, чи ти дівчинка, чи хлопчик – це твоя країна і ти маєш передати її своїм дітям. Не ти збирав ці землі, щоб їх розбазарити. Друзі? Більшість все ж таки підтримала. Допомагали збиратися на війну. Це мало хто згадує, але військової екіпіровки не було ні в кого. Навіть знайти нормальні берці було проблемою. Кожен допомагав, як міг. Один друг допоміг з берцями, інший з ножем, третій з військовою формою. Ті друзі, хто не поїхав воювати, зайняли таку позицію: ми допомагаємо як волонтери, і цього достатньо. Як для дівчинки, це нормально. Але ми не часто говоримо про це. Щоб не конфліктувати.
З частиною людей втратив спілкування, але вони й насамперед втрачені для цієї країни. Заробітки в Росії, проживання в Криму, апатія до політичного життя держави – це не можна толерувати. В полку я зустрів соратників. Соратник – це людина, котра разом з тобою прямує до певних цілей, до кінця. Ось таких людей я знайшов там. І також друзів, небагато, але таких на яких можу покластися в будь-якому життєвому випадку.
Далі буде