Щастя письменників-класиків у тому, що вони як-не-як мертві. Наше – чи ваше – щастя теж у тому, що вони як-не-як мертві.
Це не Пушкін сказав, а японський письменник-класик Акутагава Рюноске, який теж давно вже не перебуває у списку живих. При цьому автор «Слов Пігмея» зазначав, що ці слова не завжди служать виразом його думок і тільки дають іноді уявлення про те, як думки змінюються з кожним днем.
Можна ще окремо відзначити і щастя видавців і книготорговців, яке полягає в тому, що через 70 років після своєї смерті письменник вже не потребує авторської винагороди, оскільки його творча спадщина стає суспільним надбанням.
Позакласичне читання
Сьогодні у володарів цього надбання не вистачає аргументів проти вилучення книг письменників-класиків із бібліотек. Так, принаймні вважають в Українському інституті книги, державної установі при Міністерстві культури та інформаційної політики, яке розробило рекомендації щодо «актуалізації бібліотечних фондів у зв’язку із збройною агресією російської федерації проти України». З приписом, яким керуються бібліотеки, можна ознайомитись тут: https://mkip.gov.ua/files/pdf/rekomendacii.pdf
Згідно з даними рекомендаціями, «актуалізація бібліотечних фондів є необхідною і, водночас, має відбуватися виважено, з урахуванням виду бібліотеки, та застосуванням індивідуального підходу до кожного документа, що зберігається у її фонді»
В Українському інституті книги вважають, що російським класикам не місце в наших бібліотеках, зокрема, Пушкіну та Достоєвському, оскільки “ці двоє авторів заклали підвалини «руского міра» і месіанства”
Посилання: https://ru.interfax.com.ua/news/interview/834182.html
Мабуть, «зважено» тут означає щось на зразок «зважити — і здати на макулатуру». Дійсно, на сьогоднішній день аргументи підібрати важко, тим паче цензурні. Тому що війна, а не мир. Бо злочин, а не покарання. Тому що огида та ненависть до всього, що пов’язано з окупантами. Вся світова класика разом узята в такі часи не має особливого значення. Втім, і у мирні дні коло її читачів досить вузьке.
Та й для дискусії на рівні, вищому, ніж поле фейсбучної лайки, потрібно бути, як то кажуть, у матеріалі. Але класику зараз і без рекомендацій міністерства мало хто читає. Не спостерігається за нею черг у бібліотеках.
Писали, не гуляли
Навряд чи з томиками Пушкіна лізуть сюди орки, які насилу здолали, мабуть, і «Курочку Рябу». І не повними виданнями Лесі Українки їх тут зустрічають. Але якщо насправді словом навряд чи можна вбити, то, наприклад, такою важкою книгою, як «Війна і мир», цілком можна оглушити.
— Так, писали, не гуляли! — каже, значно підморгнувши, мужик, оцінюючи бібліотечні шафи князя Андрія в романі Толстого.
І Наталя Ростова з того самого роману виважено підходила до дебібліофікації:
— Куди його прив’язати? — говорили люди, приклавши скриню до вузької зап’ятки карети, — треба хоч одну підводу залишити.
— Та з чим він? — запитувала Наталя.
— З графськими книгами.
— Залишіть. Васильович прибере. Це не потрібно.
Актуалізацію своєї власної творчості Толстой провів ще в 1871 році, написавши Фету: «Який я щасливий…, що писати дріб’язки багатослівної на кшталт «Війни» я більше ніколи не стану»
Про війну він напише в 1904 році в статті під заголовком «Одумайтесь!», опублікованій британським виданням The Times після початку російско-японської війни:
«Журналісти, не приховуючи своєї радості, намагаючись перевершити один одного і не зупиняючись ні перед якою, нахабною, очевидною брехнею, на різні лади доводять, що і праві, і сильні, і в усіх відношеннях хороші тільки росіяни, а не праві і слабкі і погані в усіх відношеннях усі японці, а також погані і всі ті, що ворожі або можуть бути ворожими росіянам — англійці, американці…». Чи потрібно коментувати?
Їйною мордою в харю
Ватажки ж орків «судження черпають із забутих газет». Шукають знайомі літери не у творчій спадщині класиків, але у статтях «Як тлумачити Гоголя з позицій сьогоднішнього дня» із нинішніх пропагандистських листків на кшталт «Літературної газети». Там повідомляється, що «Микола Васильович не стогне, що «так жити не можна», не таврує все поспіль, а залишається патріотом у правильному сенсі цього слова».
І якщо продовжувати говорити про аргументи, то ось взяти б, наприклад, нижченаведену цитату і, як висловився персонаж оповідання ще одного письменника-класика, їйною мордою їм в харю тикати:
«…фатальна трійка наша мчить стрімголов і, може, до смерті. І давно вже в цілій Росії простягають руки і закликають зупинити шалену, безпардонну скачку. І якщо цураються поки що інші народи трійки, що скаче стрімголов, то, можливо, зовсім не від поваги до неї, як хотілося поетові, а просто від жаху — це зауважте. Від жаху, а може, і від огиди до неї, та й то ще добре, що цураються, а мабуть, візьмуть та й перестануть цуратися, і стануть твердою стіною перед маревом і самі зупинять божевільну скачку нашої розбещеності, у видах порятунку себе, освіти та цивілізації!»
Це знов не Пушкін написав, а Достоєвський у «Братах Карамазових». Причому вклав ці слова про трійку з «Мертвих душ» у спіч цілого прокурора. Можна згадати й «Бісов». З епіграфом з того ж Пушкіна. Багато є такого, за що не в нас, а на самій Росії треба було б заборонити мертвого письменника-класика Достоєвського.
— Протестую, Достоєвський безсмертний! — заперечив би булгаківський кіт Бегемот. Але його спитати забули. Творчість Булгакова теж підпадає під актуалізацію. Через кота? Чи через кита? Мабуть, через Достоєвського. Або все ж таки через Пушкіна.
Ось, наприклад, із Салтиковим та Щедріним все цілком ясно. Хоч і критикував він затято все, що потрапило вздовж і впоперек, а творам його все ж таки не місце в наших бібліотеках. Тому що Салтикова знімалася у «Браті-2». А Щедрін написав балети «Анна Кареніна» та «Дама з собачкою», і взагалі він ленінської премії лауреат.
«О, Достоєвський!», «Фу, Достоєвський…», «Шо Достоєвський?»
Такою може бути універсальна формула, за допомогою якої у наші дні легко виражати ставлення до творчості будь-якого письменника. Далі йдуть варіації, де змінюються лише прізвища, вигуки і розділові знаки. Причому останній компонент формули звучатиме найчастіше. Бо якщо читали, то дуже давно. Або вгадали недостатньо слів. Людина, яка читає в принципі, — вид, що знаходиться під загрозою зникнення. Людину ж, яка читає класику, можна й поготів занести як дуже рідкий вид в Червону книгу. Хоча ніякої користі від цього не буде, тому що й цю книгу теж мало хто прочитає.
«А де причина цієї несамосвідомості, цієї аморальної несамосвідомості? Відомо де, у школі…». І знову не Пушкін це сказав, а Тарас Григорович Шевченко у своїй «Прогулянці із задоволенням і не без моралі». У цьому творі Кобзар цитує і Пушкіна, і Грибоєдова, не приховуючи пієтету. Не зовсім ясно, як бути із цим. Теж актуалізувати, напевно, потрібно.
Втім, радянська система освіти зробила все можливе, щоб класиків не читали, забиваючи учнівські голови всіма цими творами про промені світла у темному царстві та дріб’язковості та генералізації у романі Толстого Л.М. і т.д. і т. п. Кращого способу актуалізації і не вигадати.
А як вчинити, припустимо, з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка у перекладі Івана Тургенєва? Дослідники стверджують, що їх насправді переклав Пантелеймон Куліш. Тургенєв, мабуть, щоб хоч якось нашкодити, підписав своїм ім’ям. Виважено, знову ж таки, слід вчинити з цими оповіданнями.
То що ж сказав Пушкін? Він взагалі сказав хоч щось? Вип’ємо, няня, сказав. І «безперечно забрав із собою в труну деяку велику таємницю», за словами Достоєвського.
«Чорт здогадав мене народитися в Росії з душею та талантом! Весело, нема чого сказати». Ось що сказав Пушкін у листі до дружини. Повторювати чиїсь слова про відсутність таланту у «сонця російської поезії» — це тренд. Байрона ніби він блідо імитував, ото і все сонце.
Байрона, між іншим, забули ще за доби вікторіанства. Принаймні, на думку Флобера, який вигукував 1864 року: «Хто нині читає Байрона? Навіть у Англії!». До того ж, Байрон писав з опорою на спадщину Поупа, одного з видатніших авторів британського класицизму. У свою чергу, Поуп, який розробив олександрійський вірш, переклав «Іліаду» англійською п’ятистопним ямбом і черпав натхнення у спадщині Гомера. Тоді як Гомера взагалі начебто не було. Тобто був Гомер, але це був не він, а інша людина з таким самим ім’ям. Може, й ніякого Пушкіна не було. Або однофамілець це його був.
Та нехай Пушкіна досліджують фахівці. Його творчість більш ніж добре вивчив літературознавець Лотман. Нещодавно у російській національній бібліотеці (РНБ) у Санкт-Петербурзі керівник департаменту безпеки надав розпорядження керівництву установи зняти святковий портрет Лотмана, вивішений на честь Дня працівника культури. Виявилося, що чиновник прийняв відомого радянського та російського культуролога за «письменника з недружньої країни» Марка Твена. В результаті глибокого «гуглення» з’ясувалося, що син Лотмана, професор семіотики та літературознавства Талліннського університету, не належним чином відгукувався про політику Росії. Результатом стало звільнення кількох співробітників РНБ.
Кинути з пароплава сучасності
Але повернемося до письменників-класиків. У 1912 році «кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. та ін. з Пароплава Сучасності» пропонували автори маніфесту, що додавався до поетичної збірки «Лихта громадського смаку». Серед учасників збірки були Маяковський, Кручених, Бурлюк. Де тепер той пароплав? Хто на ньому пливе і куди?
Може, на атомоході сучасності, що незрозуміло навіщо і невідомо куди прямує серед божевілля цих днів, і справді немає місця мертвим письменникам-класикам. Що їм там робити? Вони вже відписалися, відстраждалися, відпомилялися. Щастя їх, як було сказано на початку, в іншому. Тим більше, що честь та гідність мертвих письменників-класиків знаходяться під захистом Бернської конвенції.
Живі ж хай хоч щось читають, крім контенту напівграмотних пабліків та описів товарів та послуг. Або рекламних статей на кшталт «Чому читання є важливим та корисним заняттям?». Не треба забувати і про чудові снодійні властивості класики.
Згодом варто взятися і за актуалізацію західної літератури, надто багато там згадок та цитат. Ймовірно, треба не забути і про Толкієна. Навіщо він про орків писав? І не слід обмежуватися лише Заходом. Адже, наприклад, той самий Акутагава-сан з його мертвими письменниками-класиками, починав свій літературний шлях не без впливу творчості того ж Достоєвського.