Сьогодні виповнюється 214 років від урочистого відкриття Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Наш універ — неймовірне диво і скарб Харкова та всієї України. Пропоную згадати разом деякі цікавинки із ним пов’язані.
“Імператорський харківський університет” — перша його назва. Я не можу зараз сказати, яку роль у його становленні відіграв імператор, але відкриття університету має відношення до наступних обставин, які важливо знати:
Більшість України тоді була під окупацією Російської імперії, воля народу до самостійного життя — виражена мало. Тому треба знати ситуацію у всій імперії, щоб розуміти процеси в Україні.
За рік до відкриття Харківського Університету закрили Києво-Могилянську Академію. Звісна річ, імператор потрудився. 1802 та 1803 імперська влада “відкрила”, тобто поновила роботу раніше закритих університетів Тарту та Вільнюса. Викладання там велося німецькою мовою (до речі, у Київському політехнічному німецькою викладали ледь не до 1919). У 1804 відкрився також Казанський університет. П’ятдесят років уже діяв Московський університет. Закриття-відкриття університетів, повільне становлення системи вищої освіти — наслідки імперської політики придушення усіх “не русских”. Звісна річ, що радше не завдяки москалям, а всупереч, але все таки царат вибудовував сучасне та прогресивне університетське життя. Та ж сама Києво-Могилянська Академія була церковним навчальним закладом, і вже у середині 18 ст. відставала за рівнем програм та вагою природничих дисциплін від Харківського колегіуму.
Харківський університет виявився другим на теренах України сучасним університетом після Львівського. Його створення відбувалося переважно за гроші дворянства і координація цього була дуже складним завданням. Громадський діяч Василь Каразін разом із військовиками братами Тихоцькими та міським Головою Єгором Урюпіним очолювали цей процес, штаб їхній знаходився на Римарській — де зараз будується культурний центр Григорія Сковороди або там, де “Просвіта”. На університет передусім треба було гроші, і важливими аргументами для діставання їх були стимулювання торгівлі та звільнення міста від постою (тобто такої повинності, як квартирування солдатів). При створенні університету чільну роль зіграло самоорганізоване громадянське суспільство, роль “імператора” там значно менша, може і другорядна.
Актив Харкова і губернії, дуже часто особисті учні Григорія Сковороди — блискуче впоралися зі створенням “універа” як рушійної сили суспільства. З російською мовою викладання, контролем з боку влади — універ зміг виховати багатьох чудових громадян і науковців. За сто років вони вже були реальною потугою національної революції, котра мала знищити імперію та відкрити нові перспективи розвитку людства.
Спочатку університет знаходився на “гірці” — там і зараз вулиця Університетська. Хімічний корпус там був дуже довго, відділ рідкісних видань бібліотеки — і досі там. Переламне 20-те століття там відкрив Микола Міхновський, зачитавши програму “Самостійна Україна”, яка відіграла провідну роль у розвитку нашого народу. Під час революції 1905 року Міхновський на тому самому місці командував барикадою.
У 1907 міський Голова та у майбутньому Голова Харківської “Просвіти” Дмитро Багалій, його заступник у “Просвіті” Микола Сумцов та Михайло Халанський почали викладати народознавчі предмети українською мовою. Дуже скоро університет переживе різкі коливання мовної політики — від майже повної україномовності на початку радянської влади, до майже повної російськомовності у її кінці.
Коли гітлерівська Німеччина напала на СРСР, значна частина студентів університету пішла добровольцями на фронт. Про це нам нагадує пам’ятник Студбатівцям, який стоїть між Головним корпусом Універа і Держпромом. Там був Олесь Гончар і написав про це видатну книжку “Людина і зброя”, яку обов’язково має прочитати кожна людина, яка любить Харків, училася у нашому університеті. Особливо зараз, коли другий Гітлер нападає на нас зі Сходу, важливо знати ще недавню історію, долю своїх викладачів та родичів, та якою дорогою ціною обходиться бездержавність та слабкість просвітництва. Зараз всередині Університету висить меморіальна дошка, яка увічнила імена тих випускників, хто загинув за Україну в АТО. Будемо сподіватися, що список на ній ніколи не розшириться, а ті, хто у нього вже занесений — будуть глибоко шановані усі наступні покоління.
На вході до Головного корпусу стоять кілька пам’ятників — засновнику університету та пов’язаним із ним лауреатам Нобелівської премії. На стінах висить багато меморіальних дощок. Постійно заходить до універа і виходить безліч людей, для частини із яких універ став життям.
Згадую, як у дитинстві я мріяв вчитися саме там. Як у підлітковому віці, коли хотів, але не мав змоги там учитися, зустрічав біля нього друзів, заздрив їм та мріяв сам поступити. Постійно застосовуючи різного профілю знання та навички, спілкуючись із різними видатними людьми — щодня згадую, що це тією чи іншою мірою завдяки ХНУ імені В.Н. Каразіна. І червоний диплом цього навчального закладу — вважаю одним із найбільших своїх досягнень у житті.
“Каразіна” у Харкові та Україні має гідних конкурентів. Нехай всі люди світу якнайправильніше обирають собі фах і будуть від цього щасливими, як вчив Сковорода, і вступають до найпідходящого для себе університету. Поза всяким сумнівом, “Каразіна” був, є і буде — одним із флагманів прогресу в Україні.
Даваймо будемо успішними та щасливими і не забуватимемо, що ми завдячуємо також і нашому чудовому університету. Він допомагав вдосконалюватися багатьом чудовим людям, а ми — підтримаємо у розвитку його.
Ігор Алексєєв, член РадиХОО ВТ “Просвіта”
