Третя річниця другого Майдану в Україні примушує змислитись: а що досягнуто і чи все зроблено для того, щоб ті задачі, цілі, які ставив Майдан, були досягнуті.
В 2013 році люди вийшли на Майдан через те, що відчули себе ошуканими, коли влада роками стверджувала про європейський вибір, але в останній момент був зроблений поворот на 180 градусів на користь Митного союзу та ЄврАзЕС, які розглядались українцями як повернення до імперії, повернення під крило Москви. Особливе обурення викликало і те, як це було зроблено: в той час, коли тодішній президент Віктор Янукович у Відні заявляв, що альтернативи європейському вибору України немає, за дві години до цієї заяви голова тодішнього уряду Микола Азаров підписує розпорядження про призупинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
У подальшому, як відомо, на Вільнюському самміті Східного партнерства, президент Янукович відмовився підписувати Угоду. А в ту ж ніч з 29 на 30 листопада 2013 року в Києві силовиками за допомогою кийків було брутально розігнано наметове містечко молоді. І це стало тією відправною точкою, коли на Майдан вже вийшли не десятки прихильників Європейського вибору, а десятки і сотні тисяч українців. З цього моменту Майдан вже стояв не лише за європейський вибір, а й за повагу до людської гідності, за право жити в демократичній вільній країні.
Майдан переміг. Перміг ціною людських життів, ціною сотень скалічених. Президент Янукович разом зі своїми поплічниками втік, кинувши країну на призволяще. В такій ситуації Верховна Рада, як вищий законодавчий орган країни, змушена була позбавити В. Януковича звання президента, призначити виконуючого обов’язки президента, призначити новий уряд. Здавалось, що все позаду і можна виходити з політичної кризи…
Але… Але виникла нова загроза: 20 лютого 2014 року перші підрозділи російських військ без опізнавальних знаків перетнули кордон України в районі кримського міста Керчь. До такого повороту в Україні не був готовий ніхто. Українська армія була розграбована, деморалізована, неоснащена. І тут знову сказав своє слово Майдан. З Майдану на Схід України пішли тисячі добровольців, які разом з нечисленними підрозділами Збройних сил України надали спротив агресії Російської Федерації. По всій Україні стихійно, без будь-яких вказівок і розпоряджень, сформувався волонтерський рух, який підтримував добровольчі батальйони і воїнів Збройних сил України. Кремль, опираючись на ідеологію та ідеї «Русского міра», прорахувався, розраховуючи на масову підтримку населення України. Розроблена в Москві операція під назвою «Русская вєсна» захлинулась. Бліц-кріг не вдався.
Весь цей час Майдан діяв як і в першій стадії, злагоджено і монолітно під гаслом «Все для перемоги». Цими діями народ України наочно показав всьому світу, що не сприймає «Русского міру» з його Митним союзом і його Євроазійським економічним союзом. Народ України показав, що повернення до імперії є неприйнятним. У свою чергу, новивибраний Президент, міністерство закордонних справ зробили все можливе і неможливе для того, щоб змусити агресора сісти за стіл переговорів і, таким чином, з’явились Нормандський формат переговорів і Мінські домовленості.
Проте, агресор не залишив своє прагнення знищити Україну як незалежну державу, яка самостійно визначає своє майбутнє. Кремль лише змінив тактику. Якщо на перших етапах гібридної війни Російська Федерація сподівалась на підтримку Русского міра, то не знайшовши належної критичної маси такої підтримки, змістив ресурси на інформаційні елементи гібридної війни.
Власне, інформаціна війна Російської Федерації проти України велась давно і сам Майдан – це був народний спротив одному із елементів гібридної війни: підкуп президента і його оточення з метою отримання України під свій протекторат. Майдан на цій стадії виконав свою функцію і зрадник-президент та його поплічники втекли до своїх хазяїв в Росії. Цю стадію можна вважати першою стадією діяльності Майдану. А от період з початку агресії і до укладення Мінських домовленостей можна виділити як другу стадію спротиву гібридній агресії. За цей період виник добровольчий і волонтерський рух, який надав можливість і час для відновлення боєздатності збройним силам України, отримати прямі докази участі російських збройних сил в агресії проти України, отримати докази підтримки Росією терористичних організацій ДНР/ЛНР зброєю, технікою та живою силою.
Період після Мінських домовленостей і «умовного» припинення бойових дій можна визначити як третю стадію функціонування Майдану в умовах, коли Кремль змінив тактику ведення війни, зосередивши свої ресурси на інформаційній складовій гібридної війни з метою підipвати спротив України із середини. На цьому етапі головними засобами здійснення гібридної агресії є такі:
- створення атмосфери бездуховності, накручування конфліктних ситуацій, знищення авторитету державної влади;
- дестабілізація політичної ситуації (конфлікти, репресії, терор);
- блокування інформаційної діяльності органів центральної влади та місцевого самоврядування;
- підрив авторитету та дискредитація органів державної влади усіх рівнів;
- провокування соціальних, політичних, національних, релігійних зіткнень — аж до розв’язання громадянської війни;
- ініціювання масових протестних акцій та безладів на вулицях, погромів офіційних установ та громадських структур.
Як нам вбачається, Держава і Майдан, як одна із головних рушійних сил спротиву гібридній агресії, повинні були б реагувати адекватно. Влада створила Міністерство інформаційної політики, але його роботи недостатньо, оскільки саботаж на місцях нівелює зусилля влади. Для того, щоб переламати ситуацію зі спротивом інформаційним атакам ворога на місцях, повинно працювати громадське суспільство. Проте, не все відбувається так, як хотілось би і цього потребує час. Це можна показати на прикладі харківського євромайдану і його координаційної ради.
Харківський Євромайдан виник одночасно з іншими майданами як місце для різних громадських рухів і окремих активістів, які підтримують європейський вибір України. Проте, в той час, як Київський Майдан виконав своє завдання і закінчився втечею президента-корупціонера і його поплічників з Києва та створив умови приведення до влади проєвропейсько налаштованих Президента та уряду, то Харкіський Євромайдан безпосередньо приклав зусилля до недопущення Януковича за з’їзд сепаратистів, а потім йому прийшлось ще декілька місяців боротись за європейський вибір проти прихильників «Русского міра» та сепаратистів і, одночано, формувати добровольчі та волонтерські рухи, допомагати армії.
На першій і другій стадії у Харкіського Євромайдану все виходило –добровольці з числа майданівців вливались у добровольчі батальйони, волонтери забезпечувати спорядженням, теплими речами і харчами як добровольчі батальйони, так і підрозділи збройних сил. Проте, після укладення Мінських домовленостей і зняття напруги на лінії зіткнення з російсько-терористичними угруповуваннями багато хто з активістів не могли зрозуміти їх значення, як виграш часу, а сам Майдан не зумів переформатувати напрямки своєї діяльності з урахуванням зміни тактики Російської Федерації у веденні нею інформаційної складової гібридної війни проти України.
Частина активістів Майдану вважала, що вигнавши Януковича і його поплічників, справу зроблено і зайнялись своїми проектами і справами, хоча зміна влади в Києві, не змінила владу на місцях, де і до цього часу спостерігається як відвертий, так і прихований саботаж політичних і економічних перетворень, за які і боровся Майдан, фактично поклавши всю відповідальність на Київську владу. А Київська влада, ставши заручником європейських демократичних принципів, не могла застосовувати кардинальні заходи на місцях де панують і до цього часу ставленики Януковича, через небезпеку втрати підтримки від світового співтовариства.
Активісти з числа підприємців змушені повернутись до свого бізнесу, який занепав. Інші, сподівавшись на кардинальні зміни в суспільстві і рівні життя, побачивши, що на місцях нічого не змінюється, розчарувались. Окремі активісти спрямували свою діяльність на індивідуальні проекти з волонтерства, просвітньої діяльності.
В результаті Майдан розпорошився по окремим напрямкам і втратив свою системність. А в деяких випадках виникли протиріччя у поглядах на подальші дії. Навіть те, що деякі активні учасники Майдану стали радниками перших осіб області і, тим самим, безпосередньо отримали можливість впливати на прийняття рішень місцевою владою, викликало суперечливі оцінки, в тому числі це сприйнялось як зрада духу Майдану. Правда, в цьому є і вина самих цих радників, оскільки про їх діяльність знали лише невелика частна Майдану, хоча за їх активності були вирішені ряд питань з топоніміки, встановленні пам’ятних знаків в місті, встановлення волонтерського намету на площі Свободи і підтримку його функціонування.
Розпорошеність Майдану створила сприятливі умови для активізації проросійських сил, як це наприклад, діяльність комуністів, які почали ініціювати створення особливого статусу Слобожанщини.
За таких умов, з метою ефективного спротиву інформаційним атакам ворога і їх агентів всередині країни, повинна була б активізуватись дяльність Координаційної ради Майдану з об’єднання громадського суспільства у спротиву новим викликам. На жаль, так не стається.
Соцмережі віддані на відкуп провокаторам і підбурювачам, які ще більше загострюють протиріччя і вносять розколи серед громадських активістів. Колись традиційні недільні віче стали рідкістю, а якщо і проводились, то такі зібрання збирають всього декілька десятків людей. Практично немає припливу нових людей. Не залучаються соціологи, які б допомагали коордраді, в залежності від настроїв людей, координувати і направляти діяльність Майдану в нових умовах.
Проведені акції, як наприклад акція проти функціонування російських банків в Україні, не мали свого продовження і правових наслідків. Акція більше нагадувала імітацію діяльності. Адже результатом акції не стали запити до влади щодо тих державних підприємств, які здійснюють операції через банки ворога.
Дивною є спроба провести через Коордраду Майдану заяву щодо засудження активістів, які розтрощили незаконний ігровий салон і, тим самим, відмежовуючись від тих, з ким стояли з перших днів на Майдані, замість того, щоб звернутись до влади з вимогою притягнути до відповідальності тих посадових осіб, які за своїми обов’язками зобов’язані недопускати таку діяльність.
Непрозорість пожертв на спротив російській агресії теж не на користь Майдану. Якраз через це багато активних учасників Майдану втратили до нього інтерес.
В умовах інформаційних атак ворога Майдан повинен був би зосередитись спротиву цим атакам. Сподіватись лише на Київ не можна. Саботаж на місцях має різні форми. Однією з таких форм є замовчування самого факту збройної агресії Російської Федерації. І з цим можна боротись. Прикладом може стати діяльність Громадської організації «Українське громадянське суспільство», коли підняли питання щодо замовчування факту збройної агресії Російської Федерації в закладах освіти міста Харкова і Харківської області. Цілий рік переписки, скарг і звернень до вищих органів влади України знадобився щоб в навчальну програму з предмету «Історія України» були включені питання щодо анексії і тимчасової окупації Криму, агресії Росії проти України, антитерористичної операції в Донецькій та Луганських областях. Але при цьому виявилось, що на стендах біля волонтерського намету «Все для перемоги» такої інформації немає і через амбіції деяких членів Коордради Майдану знадобилось ще півроку, щоб хоча б якусь подібну інформацію було розміщено на стендах. А цей факт теж не на користь Майдану. За своїм місцем розташування, намет і стенди намету могли б стати дієвим інформаційним джерелом для тисяч перехожих.
Ворог підлий та підступний і діє витончено. В Росії на це працюють десятки наукових установ. В цих умовах навіть важко визначитись інформаційні атаки це від ворога, чи просто через не розуміння і усвідомлення наших дій чи бездіяльності. Як, наприклад, стає можливим, що на місці поваленого пам’ятника вождю пролетаріату начебто планується встановити знак, який асоціюється з московським православієм? Або те, що вийшло з конкурсом на кращу проектну пропозицію пам’ятника «Героям антитерористичної операці»? По-перше, цей пам’ятник закріплює не війну, а атитерористиіну операцію і виводить Росію як агресора. Інший момент, це те, що вибрали той проект, який несе в собі прихований деморалізуючий фактор. Проти цього проекту виступали окремі активісти Майдану, але не сказав свого слова Майдан. А повинен був би сказати.
Дивною також і те, що відсутня позиція Коордради Майдану щодо тарифних і кредитних маданів, які влаштовує проросійська опозиція, яка сподівається на реванш.
Очевидно, що Харківський Майдан і його Коордрада повинні переформатувати свою діяльність і стати тим центром, який дійсно координує і об’єднує діяльність розрізнених груп, громадських організацій, окремих активістів. Загрози залишаються. Марно сподіватись на те, що все зміниться само по собі. Марно сподіватись на те, що зі зміною хазяїна Кремля політика Москви у відношенні до України зміниться. Кремль, Путін – це лише виконавці того, що хоче кожен русскій. А кожен русскій буде хотіти підкорити Україну і завтра, і через рік, і до того часу, доки в Україні будуть умови для цього. Гібридна війна надовго. Все тільки починається.
Андрiй Безуглий
